Заклинання
Вчителька української зустрічає мене іронічно-здивованим поглядом. Я прийшла на другий урок.
– Катю, добрий ранок, а ми контрольну пишемо.
Я щось бурмочу у відповідь. Вона єдина вчителька, хто говорить: «Катю». Вона щось каже про те, що її не буде на цьому уроці, тому роботу треба здати за 10 хвилин. Але пофіг, щось напишу.
– Нічого не міняється, – я здригаюся від її голосу, але вона цього не помічає.
Я безшумно йду на вільне місце і так само безшумно кричу. Тому що все змінюється. Змінюється абсолютно все. Постійно і щоразу. Ви просто нічого не помічаєте, ось що не змінюється.
Наступна хімія. Вчителька кричить. Дуже не безшумно.
– У вас вже нічого не залишилося в ваших головах, все в телефонах. Всі мізки в цих телефонах! – далі не слухаю, бо знаю, що це все повна маячня. На лівій долоні з'являються чотири сліди від нігтів у формі півмісяців. Я накладаю заклинання. Звісно, всі мізки в телефонах. Я виливаю туди все, що накипіло, це мій безпечний білий простір, де я ладна робити, що хочу. А вона просто хоче запхати нас у формат свого зошита з хімії. Якщо я маю ділити цей простір із сотнями людей, то чому я не можу мати хоча б щось власне? Щось, куди маю доступ тільки я, бо все одно тут нічого не зрозуміло, навіть мені. Але це мій безлад, мій хаос і мій світ, у якому я принаймні можу щось зробити.
– Щоразу, коли ви списуєте, ви дурите не вчителя, а самих себе. Ви думаєте, що вчителя дуже легко обдурити, але насправді ми завжди знаємо, коли ви списуєте, – мені знову хочеться безшумно кричати, і я кричу. Кричу так, що навіть в думках мій голос звучить тихо і безпорадно: «Але ви дурите себе не більше за нас. Якщо ви питаєте, чи все гаразд, чи не дурите ви самих себе думкою, що це правда, якщо я відповідаю коротке: «Так»?». У них так заведено. Вони хочуть заглушити своє відчуття провини, тому коли я занадто погано маскую свій стан під звичайну втому, вони питають мене, чи все гаразд. Так само можна дати людині пластир при ножовому пораненні й бути впевненим у тому, що врятував життя. Просто для того, щоб занести в таблицю ще одну колонку, бо всі інші матеріали про нас вони вже мабуть вивчили. Тепер всі будуть ділитися на «так» чи довгу мовчазно–крикливу паузу. Тому додається ще одна абсурдна деталь. Ми не розуміємо одне одного, бо всі брешемо, і всі лише самим собі.
– Катю, добрий ранок, а ми контрольну пишемо.
Я щось бурмочу у відповідь. Вона єдина вчителька, хто говорить: «Катю». Вона щось каже про те, що її не буде на цьому уроці, тому роботу треба здати за 10 хвилин. Але пофіг, щось напишу.
– Нічого не міняється, – я здригаюся від її голосу, але вона цього не помічає.
Я безшумно йду на вільне місце і так само безшумно кричу. Тому що все змінюється. Змінюється абсолютно все. Постійно і щоразу. Ви просто нічого не помічаєте, ось що не змінюється.
Наступна хімія. Вчителька кричить. Дуже не безшумно.
– У вас вже нічого не залишилося в ваших головах, все в телефонах. Всі мізки в цих телефонах! – далі не слухаю, бо знаю, що це все повна маячня. На лівій долоні з'являються чотири сліди від нігтів у формі півмісяців. Я накладаю заклинання. Звісно, всі мізки в телефонах. Я виливаю туди все, що накипіло, це мій безпечний білий простір, де я ладна робити, що хочу. А вона просто хоче запхати нас у формат свого зошита з хімії. Якщо я маю ділити цей простір із сотнями людей, то чому я не можу мати хоча б щось власне? Щось, куди маю доступ тільки я, бо все одно тут нічого не зрозуміло, навіть мені. Але це мій безлад, мій хаос і мій світ, у якому я принаймні можу щось зробити.
– Щоразу, коли ви списуєте, ви дурите не вчителя, а самих себе. Ви думаєте, що вчителя дуже легко обдурити, але насправді ми завжди знаємо, коли ви списуєте, – мені знову хочеться безшумно кричати, і я кричу. Кричу так, що навіть в думках мій голос звучить тихо і безпорадно: «Але ви дурите себе не більше за нас. Якщо ви питаєте, чи все гаразд, чи не дурите ви самих себе думкою, що це правда, якщо я відповідаю коротке: «Так»?». У них так заведено. Вони хочуть заглушити своє відчуття провини, тому коли я занадто погано маскую свій стан під звичайну втому, вони питають мене, чи все гаразд. Так само можна дати людині пластир при ножовому пораненні й бути впевненим у тому, що врятував життя. Просто для того, щоб занести в таблицю ще одну колонку, бо всі інші матеріали про нас вони вже мабуть вивчили. Тепер всі будуть ділитися на «так» чи довгу мовчазно–крикливу паузу. Тому додається ще одна абсурдна деталь. Ми не розуміємо одне одного, бо всі брешемо, і всі лише самим собі.
Я люблю абсурдні деталі. Просто як ще одне нагадування, що ця вся маячня, вся ця довбана маячня – це просто дуже погано прописаний світ з величезною кількістю глюків та збоїв. Тому люблю творити абсурд сама, так я впевнена в своїй ідеї. Тому ношу пуховик із колись порваним, але вже зашитим рукавом на згині ліктя, мов слід від крапельниці, що за допомогою неї, моєї невидимої або вже зниклої крапельниці я також стаю кольору фізрозчину. Або сиджу в своєму зашитому пуховику на високому стільчику біля камер зберігання в супермаркеті біля школи, роблю завдання з української й уявляю, як за п'ять хвилин буду йти цією дорогою, яка зараз праворуч від мене, де вікно. Уявляю дуже чітко, навіть чую відлуння черевиків по асфальту.
Тут все зроблено для того, щоб людина почувалася винною. Нехай іде і чує свої кроки, нехай згадає, що вона запізнюється або йде занадто повільно. Або нехай бачить, наскільки занадто її взуття контрастує з кольором асфальту і як кожен її крок мерехтить в очах перехожих. Взагалі ненавиджу повторювані дії. Минулого тижня я двічі поспіль приходила до школи в той самий час, навіть не запізнюючись, і двічі поспіль зустрічала одного й того ж собаку біля школи з дивною стрижкою, з якою він здавався смугастим. Я відчула, що якщо й завтра зустріну цю карликову зебру, то мене мабуть буде трусити ще дужче, ніж завжди. Я відчула себе такою безпомічною, бо за мене вже все зробили, а мені залишається лише вклинитися й слідкувати за чисельними повторами, і я як завжди не можу нічого вдіяти.
Коли я проходила тест на профорієнтацію, результати показали, що я пунктуальна, зібрана та відповідальна людина, якій необхідна стабільність. Якщо це дійсно те життя, яке мені потрібно, то краще вже взагалі й школу не закінчувати. Я з першого класу намагаюся бути не настільки правильною, намагаюся робити хоч щось, щоб мене вважали веселою, але, здається, все марно. Бо варто мені запізнитися, і я вже волію взагалі ніколи більше сюди не повертатися, тільки б мене не вважали такою неорганізованою. Але я абсолютно неспроможна поспішати. Це дратує, але це як нестача повітря після ранкової кави, це щось, що відбувається без моєї участі, але мої дії – ніби у сповільненій зйомці, тому просто стараюся з цим миритися. Врешті, коли я запізнююся, на мене звертають увагу, хоча саме в цей момент я вже хочу, щоб мене нарешті перестали помічати.
Вчителька закінчила кричати. Здається, її попустило. Хоч когось. Дзвоник. Теж крик, для всіх, хто не здатен покричати за себе. Виходжу з класу. Не знаю, чи були відчинені двері, через які я вийшла, але хіба не пофіг. Зранку, як тільки я зайшла, в мене одразу врізався п'ятикласник, який тікав від когось, і він дуже дзвінко сміявся. Я принаймні відчула, що в мене є рука, яку він зачепив, але він, здається, мою руку не відчув. Та й пофіг.
У нас з моїм класом взаємна безмовність і безчутність. Ми розмовляємо різними мовами, або може на різних частотах, як там слони чи ще хто, але пофіг, результат один – ми не розуміємо одне одного так само, як і вчителі не розуміють абстрактних «нас», яких як чогось загального насправді не існує. Вони сміються, а я як завжди нічого не розумію. Мабуть вони знають щось, чого не знаю я, і через це мені не смішно. Я взагалі багато чого не знаю, в порівнянні з ними. Наприклад, завжди забуваю формулу суми косинусів, а всі інші пам'ятають. Мабуть я просто недостатньо наполеглива. Хоча мені достатньо пояснення «я просто недостатньо». Мене просто недостатньо для того, щоб існувати, якщо мені вже втретє за місяць ставлять «енку», коли, здається, я – у школі й голосно кажу, що є. Принаймні фізично я більше у школі, ніж у будь-якому іншому фізичному місці. Але хіба не пофіг, якщо я все одно думками вже точно не в школі. Пофіг, абсолютно пофіг.
Тут все зроблено для того, щоб людина почувалася винною. Нехай іде і чує свої кроки, нехай згадає, що вона запізнюється або йде занадто повільно. Або нехай бачить, наскільки занадто її взуття контрастує з кольором асфальту і як кожен її крок мерехтить в очах перехожих. Взагалі ненавиджу повторювані дії. Минулого тижня я двічі поспіль приходила до школи в той самий час, навіть не запізнюючись, і двічі поспіль зустрічала одного й того ж собаку біля школи з дивною стрижкою, з якою він здавався смугастим. Я відчула, що якщо й завтра зустріну цю карликову зебру, то мене мабуть буде трусити ще дужче, ніж завжди. Я відчула себе такою безпомічною, бо за мене вже все зробили, а мені залишається лише вклинитися й слідкувати за чисельними повторами, і я як завжди не можу нічого вдіяти.
Коли я проходила тест на профорієнтацію, результати показали, що я пунктуальна, зібрана та відповідальна людина, якій необхідна стабільність. Якщо це дійсно те життя, яке мені потрібно, то краще вже взагалі й школу не закінчувати. Я з першого класу намагаюся бути не настільки правильною, намагаюся робити хоч щось, щоб мене вважали веселою, але, здається, все марно. Бо варто мені запізнитися, і я вже волію взагалі ніколи більше сюди не повертатися, тільки б мене не вважали такою неорганізованою. Але я абсолютно неспроможна поспішати. Це дратує, але це як нестача повітря після ранкової кави, це щось, що відбувається без моєї участі, але мої дії – ніби у сповільненій зйомці, тому просто стараюся з цим миритися. Врешті, коли я запізнююся, на мене звертають увагу, хоча саме в цей момент я вже хочу, щоб мене нарешті перестали помічати.
Вчителька закінчила кричати. Здається, її попустило. Хоч когось. Дзвоник. Теж крик, для всіх, хто не здатен покричати за себе. Виходжу з класу. Не знаю, чи були відчинені двері, через які я вийшла, але хіба не пофіг. Зранку, як тільки я зайшла, в мене одразу врізався п'ятикласник, який тікав від когось, і він дуже дзвінко сміявся. Я принаймні відчула, що в мене є рука, яку він зачепив, але він, здається, мою руку не відчув. Та й пофіг.
У нас з моїм класом взаємна безмовність і безчутність. Ми розмовляємо різними мовами, або може на різних частотах, як там слони чи ще хто, але пофіг, результат один – ми не розуміємо одне одного так само, як і вчителі не розуміють абстрактних «нас», яких як чогось загального насправді не існує. Вони сміються, а я як завжди нічого не розумію. Мабуть вони знають щось, чого не знаю я, і через це мені не смішно. Я взагалі багато чого не знаю, в порівнянні з ними. Наприклад, завжди забуваю формулу суми косинусів, а всі інші пам'ятають. Мабуть я просто недостатньо наполеглива. Хоча мені достатньо пояснення «я просто недостатньо». Мене просто недостатньо для того, щоб існувати, якщо мені вже втретє за місяць ставлять «енку», коли, здається, я – у школі й голосно кажу, що є. Принаймні фізично я більше у школі, ніж у будь-якому іншому фізичному місці. Але хіба не пофіг, якщо я все одно думками вже точно не в школі. Пофіг, абсолютно пофіг.
Іноді мені здається, що простір виштовхує мене. Я була на одному тренінгу, і там нам сказали пройти з одного кінця спортивної зали до іншого, займаючи собою найбільше простору, який ми тільки можемо зайняти. Я, звісно, спробувала, й навіть пішла першою. Найпершою була машинальна думка, що все одно я перша за списком. Але мені здалося, що це простір зайняв якнайбільше мене, а не я простір. Але тоді було смішно так думати. Тепер, звісно, не менш смішно, але все ж таки, здається більш реально. І я навіть знаю, що йому подобається виїдати найбільше – начинку. Спочатку він покрив її шаром плісняви, і вона зайнялась зеленуватим вогнем, як пройняті бензином речі. Пофіг, все одно спаленого вже не повернеш. Він потихеньку всмоктує в свої численні роти, носи й пори всюдисущої шкіри залишки моїх нутрощів, як начинку булочки з маком.
Згадую про їжу, коли на очі потрапляють численні бутерброди. Я майже ніколи не ношу з собою їжі до школи. Все одно я перетворююся тут на манекен чи, може, замерзаю, але в будь-якому разі, в такому заціпенілому стані моєму тілу майже не потрібна енергія. Я їм ввечері, коли можу купити собі щось дорогою додому. Зазвичай це щось солодке, або солоне, або жирне. Я просто хочу відчути задоволення від смачної їжі. Але ні, на жаль, це так не працює. Бо якщо в голові не відчуваю абсолютно нічого, то й на смак не можу нічого відчути. А потім ще й потрібно викидати чеки, щоб домашні не дізналися. Їм, мабуть, теж пофіг, скільки я витрачаю на обіди, та й мама навряд чи сварилася б, але я відчуваю свою провину, як ніби вони всі на мене пальцем вказують – от вона витратила сьогодні половину своїх кишенькових на їжу, хоча можна було взяти з дому.
Мене хтось штурхає у плече. Мабуть, знову не було схоже на звичайну втому. Це все брови. Коли я дивлюся в чорну порожнечу своєї душі, у мене здіймаються брови. Нічого не можу з цим вдіяти. Якщо опускаю їх, то знову бачу лише речі перед собою. Одного разу навіть пробувала знімати на камеру, чи змінюються зіниці, коли я переводжу погляд із зовнішнього у внутрішній світ, але такого камерою не побачиш, бо це все брови.
У класі згадую, що не брала зошит, бо думала, що нас не будуть чіпати, всі оцінки й так виставлені. Але ні, нам сказали опрацьовувати наступну тему. Мізками я, звичайно, розумію, що зошити в нас навряд зберуть, але на лівій долоні знову з'являються чотири маленькі півмісяця. Як ті, що білі під нігтями, але тут лише контур. Це допомагає мені повернутися, і не впасти. Бо мені часто здається, що зараз я впаду і буду летіти дуже довго, в чорну прірву без дна. Тоді пальці впиваються в шкіру долоні, і на якийсь час там залишається відбиток. Це значить, що залишаюсь і я. Поки діє заклинання. А потім знову і знову, щоб не впасти, бо якщо впаду, то вже не зможу підвестися. Іноді намагаюся просто бути тут, бо важко чаклувати, щоб ніхто не помітив побілілі кісточки чи легке тремтіння руки. Тому у мене постійно падає на підлогу олівець, шарудять сторінки зошиту, я тримаю щось в руках чи дивлюся в темінь екрану телефону, хоча останнє ще складніше, ніж заклинання.
Після дзвоника підходжу до вчительського столу, прошу журнал.
– Вже забрали, – голос хімічки зовсім інший, ніж коли вона кричить. Вона дивиться на мене тільки якусь мить, мабуть, просто, щоб дивитися на мене, коли каже це. Але мені цього достатньо, запалюється запліснявіле вогнище. Мені доручили носити журнал, але за мене це майже завжди робить однокласниця, яка сидить зі мною, бо я не здатна навіть просто підійти та вчасно забрати той довбаний журнал. Раніше це відчуття виникало в животі, й хотілося зігнутися навпіл, а тепер бензин розлився по всьому тілу, тому я просто стою, не відчуваючи власного тіла, доки хтось випадково не зачіпає мене ззаду. Я знаю, що зараз мокрі очі будуть зовсім недоречні, тому швидко кажу: «До побачення» та виходжу. Звісно, не заплачу, бо не вмію більше. Раніше змушувала себе не плакати, бо є важливіші справи, ніж рюмсати в маршрутці, тож зараз вже розучилася. Часто щось гаряче підступає до очей, але майже ніколи не виливається, бо коли я закриваюся в собі, то відчинити бодай маленьку шпаринку вже не можу.
Згадую про їжу, коли на очі потрапляють численні бутерброди. Я майже ніколи не ношу з собою їжі до школи. Все одно я перетворююся тут на манекен чи, може, замерзаю, але в будь-якому разі, в такому заціпенілому стані моєму тілу майже не потрібна енергія. Я їм ввечері, коли можу купити собі щось дорогою додому. Зазвичай це щось солодке, або солоне, або жирне. Я просто хочу відчути задоволення від смачної їжі. Але ні, на жаль, це так не працює. Бо якщо в голові не відчуваю абсолютно нічого, то й на смак не можу нічого відчути. А потім ще й потрібно викидати чеки, щоб домашні не дізналися. Їм, мабуть, теж пофіг, скільки я витрачаю на обіди, та й мама навряд чи сварилася б, але я відчуваю свою провину, як ніби вони всі на мене пальцем вказують – от вона витратила сьогодні половину своїх кишенькових на їжу, хоча можна було взяти з дому.
Мене хтось штурхає у плече. Мабуть, знову не було схоже на звичайну втому. Це все брови. Коли я дивлюся в чорну порожнечу своєї душі, у мене здіймаються брови. Нічого не можу з цим вдіяти. Якщо опускаю їх, то знову бачу лише речі перед собою. Одного разу навіть пробувала знімати на камеру, чи змінюються зіниці, коли я переводжу погляд із зовнішнього у внутрішній світ, але такого камерою не побачиш, бо це все брови.
У класі згадую, що не брала зошит, бо думала, що нас не будуть чіпати, всі оцінки й так виставлені. Але ні, нам сказали опрацьовувати наступну тему. Мізками я, звичайно, розумію, що зошити в нас навряд зберуть, але на лівій долоні знову з'являються чотири маленькі півмісяця. Як ті, що білі під нігтями, але тут лише контур. Це допомагає мені повернутися, і не впасти. Бо мені часто здається, що зараз я впаду і буду летіти дуже довго, в чорну прірву без дна. Тоді пальці впиваються в шкіру долоні, і на якийсь час там залишається відбиток. Це значить, що залишаюсь і я. Поки діє заклинання. А потім знову і знову, щоб не впасти, бо якщо впаду, то вже не зможу підвестися. Іноді намагаюся просто бути тут, бо важко чаклувати, щоб ніхто не помітив побілілі кісточки чи легке тремтіння руки. Тому у мене постійно падає на підлогу олівець, шарудять сторінки зошиту, я тримаю щось в руках чи дивлюся в темінь екрану телефону, хоча останнє ще складніше, ніж заклинання.
Після дзвоника підходжу до вчительського столу, прошу журнал.
– Вже забрали, – голос хімічки зовсім інший, ніж коли вона кричить. Вона дивиться на мене тільки якусь мить, мабуть, просто, щоб дивитися на мене, коли каже це. Але мені цього достатньо, запалюється запліснявіле вогнище. Мені доручили носити журнал, але за мене це майже завжди робить однокласниця, яка сидить зі мною, бо я не здатна навіть просто підійти та вчасно забрати той довбаний журнал. Раніше це відчуття виникало в животі, й хотілося зігнутися навпіл, а тепер бензин розлився по всьому тілу, тому я просто стою, не відчуваючи власного тіла, доки хтось випадково не зачіпає мене ззаду. Я знаю, що зараз мокрі очі будуть зовсім недоречні, тому швидко кажу: «До побачення» та виходжу. Звісно, не заплачу, бо не вмію більше. Раніше змушувала себе не плакати, бо є важливіші справи, ніж рюмсати в маршрутці, тож зараз вже розучилася. Часто щось гаряче підступає до очей, але майже ніколи не виливається, бо коли я закриваюся в собі, то відчинити бодай маленьку шпаринку вже не можу.
Для уроку фізики я придумала собі нову гру: пишу в зошиті слова, які фізичка найчастіше застосовує. Так вона хоч подумає, що я бодай щось пишу чи слухаю. Щоразу, коли вона застосовує одне зі слів з мого списку,ставлю рисочку. Після шести перекреслюю їх по діагоналі, як злочинці у в'язниці відмічають дні тижня. Іронічно. Паралельно записую її цитати:
«Ви що, читаєте і не розумієте? Вам же навіть малюнок дали».
«І де ви цю інформацію знайшли? А про меридіан там не сказано? »
«Так, а це відстань у світлових роках, аякже».
Хоч на останній парі трохи відволічуся. Хоча й тут мене захоплює цей погляд з піднятими бровами. Цілих шість місяців намагалася щось вигадати, щоб не засинати на фізиці, і ось. За цей урок п'ять «безпосередньо», шість «зрозуміло» і три «таким чином».
Фізичка вважає нас хорошими фізиками і тупими людьми, тому дуже ретельно зупиняється на якихось елементарних речах, але не вважає за потрібне пояснювати різні формули та закони. Мабуть, тому мені так нудно, бо насправді все з точністю до навпаки. А я не хочу ще й тут бути не тою, ким є насправді, мені й так нелегко прикидатися дуже старанною ученицею на інших уроках, бо оцінки йдуть в атестат, а пробачити принаймні собі свою невідмінність я поки що не здатна. Тому фізика потерпить. Я сиджу навпроти дверей в підсобку. Іноді вони відчинені, і видно старезну шафу з написом великими літерами теракотового кольору посередині: «теплота». Навіть не знаю, де вони знайшли в цьому кабінеті стільки теплоти, щоб зробити під неї цілу шафу. Як на мене, її тут взагалі немає, кімната давно вже вся охолола й замерзла, тільки он табличка ще залишилася гарячого кольору, та й все одно це вимушена гарячість, як коли нас змушують виступати на шкільних виставах. Тоді все зовсім навпаки, мені подобається ставати кимось іншим, я намагаюся, щоб усі інші теж у це повірили, коли всі дивляться на мене і бачать мене, чують голос, голосний невпевнений голос, посилений мікрофоном, і як я не намагаюся зробити байдужий вигляд на репетиціях, образи сніжинок чи гномів вдаються мені значно краще.
Ще один дзвоник – останній. Біжу, хочу вирватися першою, щоб більше ніхто не смів затримувати мене в цій дірі, просоченій дитячими криками, невідомо, розпачливими чи радісними.
Метро. Репетитор. Метро. Вихід. Дорога. Бачу загублену маленьку рукавичку, почеплену на дроті паркану так, що вона висить на середньому пальці. Від такого я не можу втриматися. Дістаю телефон і роблю декілька кадрів, хоча вже трохи темно, тому якість фото буде не дуже. По суті, записую влучні вислови якогось всесвітнього циніка. Знову стає трохи краще, ще одна гра, щоб був хоч якийсь сенс прокидатися. Купую бургер. Сорок дев'ять. Майже всі мої кишенькові.
Мені завжди дають кишенькові, якщо я прошу, тому я намагаюся не просити, бо мені здається, що я витрачаю забагато. Але спробую ще раз відчути щось. Живіт починає боліти через відсутність обіду. Знову з'являються півмісяці на долоні. Їм свій бургер у маршрутці і хочеться зникнути. От саме зараз. Чому виходить лише тоді, коли не хочеться? Я заляпала куртку блювотного кольору соусом, хочу розплакатися від своєї нікчемності, але ж не можу. Ховаю брудні обгортки до рюкзака. Живіт протестує проти такого ставлення, та, на щастя, мені вдається протиснутися на вільне місце, і стає трохи легше. Пофіг. Хоча ні, не пофіг, зараз якраз не пофіг. Мабуть, це все через цей довбаний живіт. Моя зупинка.
Йду темним провулком, можу його обійти, але йду ним – коли темрява скупчується в одному провулку й вступає в резонанс із внутрішньою темінню, це викликає якусь єдність з цим місцем, чи що. Бачу жінку, що йде назустріч. Мабуть, вона симпатична та мініатюрна, але мені краще уявляється, що в неї під пахвою великий ніж для м'яса. Бо в цьому провулку кожен уявляється з ножем для м'яса під пахвою. Вона наближається до мене. Знову стискаю ліву руку, накладаю закляття, бо не хочу зникнути зараз, цікаво ж, чим закінчиться. Подумки кажу їй: «Можеш розпороти мені живіт, якщо хочеш, він і без того болить, так що без різниці. Дозволяю до дванадцяти колотих ран, бо потім буде вже нудно. А ще, бо я не люблю багато повторюваних дій. Якщо звісно цей ніж мене зачепить».
«Ви що, читаєте і не розумієте? Вам же навіть малюнок дали».
«І де ви цю інформацію знайшли? А про меридіан там не сказано? »
«Так, а це відстань у світлових роках, аякже».
Хоч на останній парі трохи відволічуся. Хоча й тут мене захоплює цей погляд з піднятими бровами. Цілих шість місяців намагалася щось вигадати, щоб не засинати на фізиці, і ось. За цей урок п'ять «безпосередньо», шість «зрозуміло» і три «таким чином».
Фізичка вважає нас хорошими фізиками і тупими людьми, тому дуже ретельно зупиняється на якихось елементарних речах, але не вважає за потрібне пояснювати різні формули та закони. Мабуть, тому мені так нудно, бо насправді все з точністю до навпаки. А я не хочу ще й тут бути не тою, ким є насправді, мені й так нелегко прикидатися дуже старанною ученицею на інших уроках, бо оцінки йдуть в атестат, а пробачити принаймні собі свою невідмінність я поки що не здатна. Тому фізика потерпить. Я сиджу навпроти дверей в підсобку. Іноді вони відчинені, і видно старезну шафу з написом великими літерами теракотового кольору посередині: «теплота». Навіть не знаю, де вони знайшли в цьому кабінеті стільки теплоти, щоб зробити під неї цілу шафу. Як на мене, її тут взагалі немає, кімната давно вже вся охолола й замерзла, тільки он табличка ще залишилася гарячого кольору, та й все одно це вимушена гарячість, як коли нас змушують виступати на шкільних виставах. Тоді все зовсім навпаки, мені подобається ставати кимось іншим, я намагаюся, щоб усі інші теж у це повірили, коли всі дивляться на мене і бачать мене, чують голос, голосний невпевнений голос, посилений мікрофоном, і як я не намагаюся зробити байдужий вигляд на репетиціях, образи сніжинок чи гномів вдаються мені значно краще.
Ще один дзвоник – останній. Біжу, хочу вирватися першою, щоб більше ніхто не смів затримувати мене в цій дірі, просоченій дитячими криками, невідомо, розпачливими чи радісними.
Метро. Репетитор. Метро. Вихід. Дорога. Бачу загублену маленьку рукавичку, почеплену на дроті паркану так, що вона висить на середньому пальці. Від такого я не можу втриматися. Дістаю телефон і роблю декілька кадрів, хоча вже трохи темно, тому якість фото буде не дуже. По суті, записую влучні вислови якогось всесвітнього циніка. Знову стає трохи краще, ще одна гра, щоб був хоч якийсь сенс прокидатися. Купую бургер. Сорок дев'ять. Майже всі мої кишенькові.
Мені завжди дають кишенькові, якщо я прошу, тому я намагаюся не просити, бо мені здається, що я витрачаю забагато. Але спробую ще раз відчути щось. Живіт починає боліти через відсутність обіду. Знову з'являються півмісяці на долоні. Їм свій бургер у маршрутці і хочеться зникнути. От саме зараз. Чому виходить лише тоді, коли не хочеться? Я заляпала куртку блювотного кольору соусом, хочу розплакатися від своєї нікчемності, але ж не можу. Ховаю брудні обгортки до рюкзака. Живіт протестує проти такого ставлення, та, на щастя, мені вдається протиснутися на вільне місце, і стає трохи легше. Пофіг. Хоча ні, не пофіг, зараз якраз не пофіг. Мабуть, це все через цей довбаний живіт. Моя зупинка.
Йду темним провулком, можу його обійти, але йду ним – коли темрява скупчується в одному провулку й вступає в резонанс із внутрішньою темінню, це викликає якусь єдність з цим місцем, чи що. Бачу жінку, що йде назустріч. Мабуть, вона симпатична та мініатюрна, але мені краще уявляється, що в неї під пахвою великий ніж для м'яса. Бо в цьому провулку кожен уявляється з ножем для м'яса під пахвою. Вона наближається до мене. Знову стискаю ліву руку, накладаю закляття, бо не хочу зникнути зараз, цікаво ж, чим закінчиться. Подумки кажу їй: «Можеш розпороти мені живіт, якщо хочеш, він і без того болить, так що без різниці. Дозволяю до дванадцяти колотих ран, бо потім буде вже нудно. А ще, бо я не люблю багато повторюваних дій. Якщо звісно цей ніж мене зачепить».
