Напади в бабусі стаються щонайменше раз на місяць. Тоді в неї виростає вовча паща, якщо перед цим йшов дощ, ще й проростають кігті, але в принципі нічого надзвичайного, нічого, що жінка, в якої було життя до менопаузи, не може знести.

Червоній Шапочці, як наймолодшій і найменш значущій, випадає її доглядати. Бабуся театрально страждає, стогне, гладить Червону Шапочку по руках і просить не залишати її, стару озвірілу хвору. Просить кожен день пекти з нею в охайній кухні м'ясні пироги, а потім примушує через силу їсти їх під довгу лекцію про шкоду того її вегетаріанства, читати оповідання Джека Лондона, по декілька разів перечитувати одні і ті самі речення, бо в Червоної Шапочки, каже бабуся, кошмарна дикція. Іноді ночувати в кріслі поряд. Потім Червона Шапочка не може розігнути спину. Потім бабуся збирає її волосся в тугі коси і відкладає її шапку кудись подалі. Потім Червона Шапочка закривається в туалеті і беззвучно оплакує свої дні на самоті. Потім знову напад, знову вовча паща, вовчі кігті і синці на зап'ястях.

Червона Шапочка ловить себе на думці, за яку їй завжди соромно. Можливо бабуся не настільки хвора і не настільки вовк, можливо вона настільки людина і настільки самотня, що скористається вовчими пазурами, щоб поглинути своїм життям її життя. Щоб одного разу з'їсти її всю. Назавжди залишити поряд.