Птаха

Автор: Софія Туранська
Ілюстрація: jOzzy

– Дивись, я її знаю, – шепоче подруга, ніби треба приховувати нашу присутність в залі.

На сцену виходить дівчинка в синій сукні, сідає на стілець, ставить на коліна бандуру, розміром майже з неї саму. Ведуча оголошує наступний виступ, але я не слухаю, бо не шарю в таких штуках. Дівчинка підносить руку до струн. Цікаво, чи це їм так дозволяли морально підготуватися? Дали кілька секунд, щоб занести руку й просто посидіти? Ні. Певно, що ні. Готова побитися об заклад – так і задумано, а я просто сиджу собі й нічого не розумію.

Дівчинка починає грати. Я слухаю, наче гарно. Дивлюся на подругу, вона тримає спину рівно, склала руки на колінах, обличчя трохи скривилося, потім набуває звичного виразу. Значить, дівчинка зіграла неправильно. Я дивлюся на інших. Вони сидять з рівними спинами, усі як один. Крім мене. Вони знають – як дивитися, сидіти, слухати, тільки я одна – ні.

Я – величезна птаха в цьому залі. З гігантським дзьобом, якому варто виділити окреме сидіння, й вилупленими очима. На дзьобі й пір'ї – помаранчеві, білі й зелені смуги. Усі в цьому залі знають, що я птаха, та нічого не кажуть, навіть не озирнуться, щоб подивитися. Здається, десь на потилиці під копицею волосся у них є ще одна пара очей, які витріщаються на мене.

Я рахую людей у залі. Сімнадцять без мене. Обертаюся назад – за мною сидить бабуся. Вісімнадцть. Стільців набагато більше, але мені ліньки рахувати, нагадую собі: ти тут лише для кількості, для дітей, хай їм здається, ніби ними цікавляться.

Подруга схиляється ближче до мене, я підставляю вухо, вона шепоче:
– Мені не подобається, коли не співають, а тільки грають.
– Ну, не знаю. А мені подобається.
Я не дивлюсь їй в очі. Вона знову сідає рівно, завмирає, як статуя.

Я картаю себе за ці слова. Господи, та яка на біса різниця подобається мені чи ні, якщо я навіть не розумію де ця дівчинка робить помилки і чи краще, коли співають.

Я почуваюсь тупою перед цими людьми, перед подругою. Дивлюся на бандуристку, наче вона майстерно грає, хоча усім зрозуміло, що це не так! Я теж хочу бути, як вони, хочу розуміти все правильно. Бути непомітною і маленькою, найзвичайнісінькою людиною.

А це кляте дівчисько зі своєю бандурoю не має ніякого права помилятися. Це ж типу важлива подія і все має бути ідеально. Вона не має ніякого права помилятись і так мене підставляти, щоб я відчувала себе дурною нікчемою.

Дівчинка закінчила грати. Вона встає, вклоняється, віддає бандуру ведучій. Я уявляю, як вона занадто швидко нахиляє голову, вдаряється об бандуру і проломлює череп. Багато крові, бризки потрапляють на хлопчика, що сидить у першому ряду й весело гойдає ногами, кров повільно стікає по синьому платтю, по ногах хлопчика.

Я протираю очі. Дівчинка вже пішла.
– Це все? – питаю.
– Так, можна йти.

Подруга бере свою куртку й встає. Я – злітаю.