Тіло я знайшла, коли помітила, що в одному місці не проросла кінза. Важка тушка брудно-рудого кольору. Якогось такого кольору вийшло з мене блювотиня коли я відкопала мертву кішку. В мене ніколи не було кішки (або може це був кіт, я не дивилася). Я не хочу брати на себе відповідальність за когось крім себе, я ледь тримаю своє життя в купі. Тому ніколи ніяких кішок, рибок, собак, папуг чи, не дай Боже, хом'яків.

Діти з'явилися згодом. Прийшли близько дванадцятої, коли всі вони, маленькі паскуди, мають бути в школі, і коли я вже давно мала бути в офісі. Зранку я подзвонила і сказала, що в мене отруєння. І це більш-менш чесно, та робота мене справді труїть. Кожен раз, коли я сідаю за робочий стіл і вмикаю комп'ютер, тяжка рідина наповнює тіло, і мені хочеться сповзти під стіл і вмерти. Мені потрібен спокій. Кисло-солодкий присмак блювотиння.

Їх було троє. Всі вдягнуті в яскраві жовті дощовики. Одна дитина попереду, одна схожа на горбаня Нотр Даму схиляється над коробкою що несе в руках, одна замикає колону, вертить головую туди-сюди. Дивно, що голова не відкрутилася і не впала з шиї з легким "чпок". Але ні, вони тут в моєму невеличкому городі всі з головами і дощовиками. Сьогодні не було дощу. Я майже відкриваю вікно і кричу на них, майже махаю їм кулаком та грожуся подзвонити їх матерям та в поліцію, щоб запроторити їх до в'язниці за вторгнення на приватну власність (розумні слова, щоб нагадати, хто тут дорослий). Але мої нутрощі скручуються в середині, я повільна і сумна, тож коли вже тягнуся до ручки вікна, діти встигають всістися поміж моїх грядок і відкрити коробку. З коробки дістають пташку. Жовту, як дощовики, канарейку. Я завмираю, граю в хованки з реальністю. Не хочу, щоб мене помітили, не хочу залишитись без відповіді про кішку, яка все ще десь там, де я більше не буду садити нічого.

Одна дитина, з довгими косами з бантиками на кінцях і великими, майже усміхненими очима, впевнено бере канарейку в одну руку. Пташка пручається і дзьобає її. Дитина поряд, та що несла коробку, хилить голову і затискає свої довжелезні руки під пахвами. Третя навприсядки і розгойдується, наче загіпнотизована симпатюлею з бантиками, не відриває від нею щирого погляду захопленості, наче зовсім не бачить канарейки. Симпатюля дістає з-під дощовика невеликий кухонний ніж і передає канарейку своєму шанувальнику. Метал блистить на сонці в милій маленькі долоні. Я кричу. Діти кричать. Двері.

Я біжу до дверей. В очах, наче віньєтка, яка все звужується і звужується, і коли я добігаю до дверей, на мить все темніє. Декілька кроків за дверима я ступаю в темряві, тоді зір прояснюється, і я хапаю. Я міцно стискаю бридкого шкідника, поки двоє інших тікають через хвіртку. Я шиплю, кричу і сварюся. Я схопила дитину із занадто довгими для її тіла кінцівками, яка несла коробку. Вона не звертає уваги на мої істеричні питання та погрози, лише дивиться услід жовтим дощовикам, ще більш сутула та самотня, вона не розуміє наскільки серйозно те, що я її спіймала на такому, наскільки задобрити мене важливіше за прихильність її друзів. Я закипаю, присідаю на рівні її очей, хапаюся гарячими пальцями за дощовик і трясу щосили.

– Агов, відповідай коли я тебе питаю, хто твої батьки? Я питаю хто твої батьки, маленька паскуда.

Дитина заплющює очі та втискає підборіддя в ключицю. Гуде і плаче, захлинаючись своєю самотністю. З носа тече, і я відсахуюсь, щоб не вимазатись шмарклями. Ніби дуже швидко, але все одно відчуваю щось мокре на своїх пальцях.

Червоне. На жовтому дощовику. Мабуть бризки з розсіченої шкіри з-під жовтого пір'я. Я хочу плакати чи блювати. Дуже водо- та енергозатратні дії. Я падаю на зад біля порогу. Дитина нікуди не йде, тільки стискається, тулить свої руки-граблі до тіла, жалке маленьке створіння. Мертва жовта канарейка. Я надто стомлена, хвора і переповнена думками. Що за пиздець.

– Ну все, не плач. Я більше не буду кричати, через тебе горло болить. Підніми руки, давай знімемо це.

Вона піднімає руки догори, і я стягаю дощовик. Руки вгору, тягнемось до сонечка. На її сорочці і джинсах жодних червоних бризк. Чиста нормальна заплакана дитина. Розумні паскудники.

– Якого хуя ви закопували в моєму саду, га? У ваших довбаних матусь немає довбаних садочків?
– Не можна так казати.
– Га?
– Не можна так казати. Погані слова.

Так впевнено говорить, маленька вбивця звіряток, різник пташок, так впевнено говорить мені про погані слова.

– Добре, я буду говорити хорошими словами. А ти розкажеш, з якого в мене тут кладовище домашніх тварин.

Я тримаю перед собою брудні руки, наче хірург перед операцією. Я хочу чистоти, пояснення і спокою.

– Близько. Не видно з наших вікон. Не замкнена хвіртка.
– Замкнена, дуже навіть замкнена, – я трясу руками перед собою, і від цього мій голос дрібожить, наче я от-от зірвуся. Зрадник.
– Низько, – так голосно втягує шмарклі носом, що я не можу не уявити їх рух. - Можна відкрити. Тільки я можу, вони – ні. Ліс задалеко.

Я хочу звести двометровий паркан навколо свого саду.

– Їх треба поховати. Ми хороші, так правильно. Ми маємо їх ховати.

Яка дурня. В мене був мій сад, а тепер немає, бо мій сад – кладовище для дурних дітей убивць.

– Слухай сюди, люба прибацана дитино. Я не знаю, що робити з тобою, чи з твоїми не-друзями, так їх і називай, бо вони тебе залишили із дуже страшної тіткою. Так от, послухай, що тобі каже страшна зла тітка. Якщо не вбивати тварин, їх не доведеться ховати, а значить вламуватись до страшних незнайомих тіток, а значить твої придуркувато друзі не будуть тебе кидати.

– Погане слово.
– Погані друзі, - кривляю. - Погані діти. Вбивають бідних тваринок.
– Женя.
– Ну що ж, Женя, що підемо розкажемо твоїм батькам, що?
– Ні, – мале стерво перебиває, різко і впевнено каже мені прямо в очі. – Женя сказала, щоб стати дорослим, треба втрати, пожертвувати чимось, треба, щоб дуже боліло, коли болить і чешется, значить ростеш. Я не можу чекати. Мені треба стати дорослою просто зараз. Жені теж треба, вона не хоче слухатися тата, тому має втрати Аріель або Стіча. Влад має бути дорослим, щоб подобатися дорослій Жені. Ми похоронили Крихітку, тож він вже дорослий, тому допомагає нам. Дорослі мають допомогати, – дитина дивиться на мене зверху вниз. – Мені дуже треба, Цвіркунчик зрозумів би, – не плаче.

Між нами шелестить її закривавлений дощовик, на небі ні хмаринки. Чи тепер її Цвіркунчик валяється десь тут, оточений комашнею?

– Мама сказала, тепер у нас все зміниться, і я маю бути сильною, бути дорослою дівчинкою. Мені потрібно бути дорослою. Мені потрібно було втрати.

Я тру очі передпліччям. От би зараз лягти і забути про це. Дівчинка стоїть якийсь час, і коли я вже хвилину нічого не говорю, просто розвертається і йде, відкриває хвіртку і обережно закриває. Куди вони всі так спішать? Все ще буде, все це буде, як від того не відгороджуйся, воно все одно є і все одне ще буде. От би зараз просто лягти.

– Будь ласка, поховайте Цвіркунчика, – кричить мені дівчинка та йде.
Вона точно стане дорослою.